Закон відповідальності. Закон людяності… Закон джунглів?

 Світлана ПЕРЕЦЬ

Закон відповідальності. Закон людяності… Закон джунглів?

Який із «законів» має стояти першим?

Про ситуацію зі скаліченим на війні ветераном АТО Русланом Фрізіним за ці дні написали, відзняли і прокоментували вже стільки, що можна було б уже й не аналізувати цієї теми. Але промовчати і не висловитися ще раз з цього приводу не можу з трьох причин:

  1. маю чітку громадянську позицію у ставленні до воїнів АТО
  2. маю майже повну інформацію про інцидент, який трапився у новопоштовому відділенні 5 грудня: майже, бо відсутня одна інфо з «перших вуст» – відмовилася прокоментувати ситуацію працівниця пошти, яка спричинила хвилю обурення, що на цей час вже накрила Україну (такий собі ефект метелика)
  3. маю цілковиту впевненість, що пробити пласт суспільної байдужості (який у багатьох мізках сягає вглиб чи не палеозойської ери) можна лише систематичним «бурінням» суспільної свідомості.

Саме ця – остання – проблема є, як на мою думку, основою всього, що відбулося того дня навколо Руслана. А тому у цьому матеріалі проаналізую відомі мені факти і поведінку дійових осіб крізь призму моральності і людяності. Проаналізую не як журналіст, а як громадянка, як жителька міста, бо журналістська професія обмежує мене своїми стандартами – безпристрасністю, балансом думок та відокремленням фактів від коментарів.

Отже, Руслан Фрізін. Прийшовши на пошту по посилку, став у чергу, хоча й мав право на першочергове обслуговування. Терпляче чекав, стоячи, по суті, на одній нозі (друга – протез). Не витримав, коли побачив, що жінка, яка прийшла пізніше, пішла на обслуговування без черги. Вирішив, що це несправедливо – зробив зауваження. Був нестриманим – висловився у різкій формі. Вступив у перепалку з працівниками пошти. Потім з поліцейськими, які прибули на виклик. Відмовився їхати у відділення. Не створював небезпеку оточуючим, не завдав нікому тілесної шкоди. Мотивація дій – добитися справедливості.

А ми, всі інші, чи часто ми вголос виступаємо проти несправедливості? Коли востаннє хтось нагадав (заявив) у закладах обслуговування про свої права? Звикли мовчати. Звикли і поступаємося хамству, силі, маніпуляціям. Моя подруга, яка тривалий час живе за кордоном, розповіла про інцидент з львівськими перевізниками, через поламаний автобус яких вона втрапила в аварію. Сказала, що зажадала від них компенсації. Вони спершу проігнорували, але на погрози розібратися в суді зреагували швидко і гроші виплатили. Для мене це була повчальна історія, а вона навпаки подивувалася мені: «У Європі – це норма, там люди відстоюють свої права»…  Якби я сиділа на суді присяжних і мене запитали, чи винен Руслан, відповіла б однозначно “ні”. Чи може хтось побачив тут склад злочину?

Поліцейські. Приїхали на місце дуже швидко. Оперативність – чудова характеристика, шкода, що не систематична. Почали з бесіди, спробували втихомирити чоловіка, що емоціював, та з’ясувати причину обурення (але чому у мене склалося враження, що їм було байдуже, що скаже Руслан?). Через хвилину-дві повалили його на підлогу, притиснули зверху. Піднятися з долівки не допомогли. Не дозволили забрати посилку, яку Руслан мав отримати. Надалі силоміць витягли з відділення надвір, де намагалися одягти кайданки, знаючи вже, що перед ними – інвалід на протезі. Відвезли у відділення. Відпустивши, не вибачилися.

Під час нашої розмови у поліцейському відділенні два фігуранти «утихомирювання» Руслана Фрізіна виправдовувалися, що заспокоювали його аж… хвилину! І що не витерпіли, коли він, вибачте, їх нецензурно обматюкав. І застосували силу, бо він… вхопив одного з них за рукав! Нехай їхні дії розсудить правосуддя. Справа по цьому факту відкрита.

До певної міри можна зрозуміти поліціянтів – робити так їх навчила система, забувши при цьому розказати, що в їхній роботі все вирішує не фізична сила і не сила даної їм влади, що до будь-якого громадянина суспільства треба ставитися як до людини, а не як до потенційного порушника (бо це ж трактує і Закон – презумпція невинності!), що вони також є частиною цього суспільства, а не стоять над ним, перед чи поза ним. Ну, не посильна ніяка реформа змінити цю систему!

Працівники Нової пошти. Допустили нетактовні висловлювання на адресу клієнта, чим спровокували його до відповідної реакції. Допустили розвиток інциденту, не вжили заходів для його урегулювання мирним шляхом. Не втрутилися, коли поліція валяла Руслана по підлозі. Віддали на руки поліцейському посилку клієнта без його згоди. Принесли вибачення лише після команди «згори».

Про хамство у сфері обслуговування до цього часу не говорив хіба що ледачий. В якийсь період, коли ми начебто почали трохи «наближатися до Європи», подобрішали і продавці у магазинах, і контролери в автобусах. Фірми, компанії, які вже зараз себе позиціонують як заклади «європейського зразка», навчили підлеглих правильній роботі з клієнтами, адже – золоте правило! – клієнт завжди правий! Але, може, то тільки у столиці? З власного досвіду: якось я мала справу в одній приватній конторі у Києві; поки йшла від дверей до рецепшена, помітила, що працівниця була не в гуморі: щось набурмосено вивчала у папірцях. Та щойно побачила клієнта, тобто мене – її посмішка потягла на голлівудську…

На наші матеріали на сторінці Надросся у мережі Фейсбук представниця Нової пошти відписувала дуже-дуже чемні відповіді. Хоча й беззмістовні, але рівень її чемності зашкалював. Оце подумала: чому б їм не організувати тренінги із чемності для своїх працівників? А заодно і для наших поліціянтів.

Громадяни. Насамперед ті, хто був свідком інциденту. Спостерігали, не втрутилися. Ментальна позиція «моя хата скраю» і цього разу «не схибила». Хоча мовчали не всі. Хто сміливіший, вказували поліцейським, що ті товчуть інваліда. А якби всі як один? Але перемогла – байдужість.

Пам’ятаєте – саме з мовчазної згоди байдужих робляться всі погані справи. Як би дивно це не звучало, але поліцейські провели того дня тест на людяність. Пройшли його далеко не всі. І тут хочу сказати слово (багато слів) про користувачів соцмереж. Про тих, хто у коментарях писав нам щось таке на кшталт: «сам винуватий, так йому і треба», «нехай на війні командує», «годі скрізь згадувати АТО». Це не обурило, це налякало. Тим, що серед нас виявилося достатньо «особєй» із «п’ятої колони», бо інакше як зрадництвом таку позицію не назву. Бо ці «особі» не вважають, що в країні йде війна. Бо для них вона почнеться тільки тоді, коли стрілятимуть вже під їхнім будинком. Бо у них язик повертається назвати ветерана війни “наглим екземпляром”, банально не вникаючи у ситуацію, що склалась.

Казала і кажу – людям, які свідомо, добровільно пішли захищати нашу країну в пекло, має бути найвищий рівень поваги і шани у суспільстві. Навіть якщо вони й допускають помилки, вони заслуговують бодай на розуміння, не говорячи вже про всі інші права.

Багато хто в цій історії поставив на чолі Закон відповідальності: мовляв, порушив порядок Руслан – має відповідати. Дійсно, дотримання законодавчих нормативів формує законослухняне суспільство. Закон людяності не записаний на папері, проте що без нього суспільство? У заголовку до цього матеріалу я навмисне поставила розділові знаки замість математичних – на розсуд читача. Насправді ж для мене він виглядає так: «Закон відповідальності мінус Закон людяності дорівнює Закон джунглів». Закон джунглів гласить: кожен сам за себе.

Я не хочу жити в спільноті, де пануватиме Закон джунглів. А ви? Ні? Тоді давайте змінювати мінус на плюс, бо тільки так отримаємо в результаті Закон побудови цивілізованого суспільства. Бог нам усім в поміч.

Поширити:
Facebook
Twitter
Email
RSS

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *