Один день на козиній фермі

Спека. Вітру і не жди. Ми ж сідаємо у авто і вирушаємо у Глушки. Після віражів вуличками села, що погубилося між рясно посаджених дерев, під’їжджаємо до садиби Ігоря Усика. Чому саме до нього? А де ж ще можна скуштувати такої смачнючої бринзи з козиного молока? Та про все по порядку.

До свого обійстя, яке так і визирає з кожного закутка отою справжньою українською хазяйновитістю, коли все на своїх місцях, коли скрізь лад, пан Ігор запрошує разом з дружиною Ольгою. І відразу пропонують скуштувати натурпродукт — йогурти власного виробництва з полуницею і смородиною, бринзу. Смачно? Не те слово!

Як все починалось…

— Бізнес ми підняли з однієї кози.., — каже пані Ольга.

— …та завдяки ж тобі! — перебиває її чоловік.

— Так от, була у нас одна старенька коза. Нам її віддала моя мама, бо не хотіла вже з нею морочиться, і в сараї в неї було холодно, — продовжує жінка. — Взяли ми ту козу, постелили їй солому, купили лампу для обігріву. Заходимо — я оце й вчора згадувала — а та ж коза… Ну, така в неї морда задоволена, ну, така ж задоволена. Потім вона окотилася двома козенятами. І шкода нам було їх різати, ми їх залишили. А потім ті дві кізоньки ще привели кізочок, а згодом козу нам подарувала подруга. Ще одну ми підібрали. Хазяї викинули її, бо вона схудла, не хотіла доїтися. Вона у нас зараз у сараї. Он яка лежить товста.

Розповідаючи ж про те, як доводилося починати, Ігор Усик каже, що було дуже непросто.

— Спочатку робили для себе. А потім подумали, чому б не спробувати продавати, — розповідає власник ферми. — Допомагають нам і наші діти — син Саша з невісточкою Танею.

Рецепт бринзи колись знайшли аж у Чернігівській області. І як то буває, у нагоді він став у свій визначений час. Одного дня, розповідає Ігор Іванович, рецепт, написаний на клаптику газети простим олівцем, випав з книжки. Отоді то все й закрутилося…

Дорогу здолає той, хто іде

Набивши ж руку, зараз, каже подружжя, було б добре розширити виробництво, та для цього треба будувати цех з перероблення молока. Зрозуміло, необхідні чималі кошти. Та поки ламають голову над тим, де їх дістати, не сидять, склавши руки. Почувши про конкурс мікрогрантів від ТОВ «НВФ «Урожай», вирішили спробувати щастя. І перемогли.

— Про можливість взяти участь у конкурсі нам розповів Черепинський сільський голова Анатолій Пархоменко, — каже Ольга. — І підкресліть — ця грантова програма дуже прозора і чесна. Анатолій Пархоменко посприяв також у зйомці фільму про нас на замовлення Ради Європи. Дзвонить до нас і каже: «Вас завтра будуть знімати в кіно. Ніяких «ні», вас вже треба показувати». До нас приїхала знімальна група з трьома камерами і безпілотником. Зйомки тривали 5 годин. Я за тиждень так із козами не втомляюся, як за той час, поки велися зйомки. Це так важко! Не вірте, що актори живуть легко! Ми показували їм, як коптимо бринзу, весь процес виготовлення масла, наших кіз, вони записали два моїх вірші, інтерв’ю у нас брали.

Якісні продукти = здоров’я

— Коли ми сюди переїхали, я почав пити козине молоко (а тоді я часто хворів, потрапляв у лікарню), і став оживати, — ділиться Ігор Іванович. — Взагалі, стараємося не купувати продукти в магазинах. Лише найнеобхідніше, як то хліб, цукор, сіль, олія, оцет, перець. Ковбасу не купуємо, м’яса не купуємо, молочного взагалі нічого не купуємо. У нас все є. Що нам ще треба?

Здоровий спосіб харчування — це те, що власники ферми бажають не лише собі, а й іншим.

— Ми хочемо, щоб українці їли якісну їжу, або щоб хоча б у нашій місцевості, — каже власниця ферми.

Зелений туризм

Оця ж ідилія — коли мальовнича природа, чисте повітря і свої, натуральніше не буває, продукти харчування — і манить до обійстя Усиків туристів. Приїжджають, розповідають Ольга та Ігор, щоб помилуватися природою, а ще, щоб потрапити на майстер-класи, наприклад, з доїння кіз. Тож лише на розвитку козиної ферми фермери не збираються зупинятися. Попереду — новий цікавий напрямок — зелений туризм.

— Якби було де розмістити людей, то, знаєте, можна було б і займатися зеленим туризмом. У нас багато охочих приїхати сюди, — ділиться пані Ольга. — І з Богуслава дзвонять, і з Києва було 15 дітей. Дали їм зерна, щоб курей погодували. А вони цього ніколи не робили, за кожною куркою бігали, щоб нагодувати. Так ті кури аж вночі в господу вернулись (сміються обоє). Ходили з дітьми кіз пасти… А там зайці повибігали якраз, і на бобра ходили дивиться. Цікаво їм було, залишились задоволені.

У кожної кізоньки — свій характер

Наговорившись-накуштувавшись, йдемо до кізочок. Їх у господарів 42. Для їхнього утримання облаштували не лише сарай, а й гараж і літню кухню. І кожну знають по імені: є тут і Веселка, і Роза, і Пір’їнка, і Ляля. Ба, навіть більше — характер кожної. Видно — люблять своїх тваринок. Всі у них доглянуті, шерсть аж вилискує на сонці.

— Кізочкам подобається, щоб їх чухали, любили, щоб з ними балакали. Бо якщо не будеш балакати, не буде молока, — розповідає господар.

— У нас було таке, що козам не сподобався пастух, вони його покинули  і пішли додому, — розповідає Ольга. — А Веселка наша хоч і маленька, але пасе все стадо. Воно тільки кудись піде, вона «ме», ті повертають.

І про кожну кізоньку в Ігоря і Ольги Усиків є що розказати. Тож навіть покидаючи їхню садибу, вони розповідали і розповідали. І не тільки про ферму. Відкриті до спілкування, господарі охоче діляться своєю філософією життя: не треба ніколи ні за що хвилюватися, адже все буде так, як заплановано долею. І якщо людина чогось хоче всім серцем, мрія обов’язково здійсниться. Так, як, наприклад, їхня.

Поширити:
Facebook
Twitter
Email
RSS

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *