Василь Пахаренко: «У 1933-му українській нації перебили хребет»

Кожного року в останню суботу листопада в Україні відзначають День памяті жертв голодоморів.  Скрізь проходять  жалобні  заходи, покладання вінків і колосків до пам’ятних знаків та місць поховань жертв Голодоморів. Штучний голод 1932-33 рр., запроваджений верхівкою комуністичного тоталітарного режиму в Україні, був знищенням мільйонів українців. Багато громадян України досі мало знають про ті трагічні події. Про причини Голодомору, задуми радянської влади та наслідки тих часів розповів один із дослідників Голодомору на Черкащині, професор ННІ УФСК Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Василь Пахаренко.

Як Ви вважаєте, яку мету переслідувала радянська влада влаштовуючи Голодомор?

– Голодомор – це звичайна війна. Щоправда, проводилася вона незвичайними, нетрадиційними методами. Це було гірше, ніж атомна війна, бо там люди швидко гинули. А тут повільно, місяцями вмирали. Була мета – продовжити політику імперії,яка мала знищити чи підкорити Україну. В українському суспільстві дві верстви: були найбільш незалежні, національно свідомі, а також були ворожі імперії – інтелігенція і селянство. Тому проти них було скеровано найголовніший і найстрашніший удар. Спочатку знищили село, а потім інтелігенцію. Сталін не був людиною, яка когось особливо ненавиділа, в нього просто була своя мета: нав’язати тоталітарний режим на всьому просторі колишньої Російської імперії. А оскільки українські селяни були найбільш незалежними, самостійними, вони хотіли бути вільними і не хотіли йти в колгосп, то це примусило організувати таку жахливу річ. Мовляв, не підкоряєтесь проханням – підкоритесь смерті.

Ви досліджували  офіційний та антирадянський фольклори 1930-х.  На вашу думку,  в чому різниця?

– По-перше, офіційний фольклор треба називати лише в лапках, тому що, як правило, це не люди самі його складали. Я довідався потім, що був такий Інститут фольклору етнографії. Він і зараз існує. Працівники цього інституту – фахівці-професіонали, які могли стилізувати партійні гасла під народні форми вислову. Вони там вживали постійні епітети, фольклорні порівняння, символи. Таким чином фольклор придумувався в Інституті, а потім потихеньку нав’язувався в маси. А от щодо фольклору періоду Голодомору, він тим унікальний, що за кожне таке слово могли буквально розстріляти на місці. Тисячі людей потрапили в концтабори, і ще тисячі були закатовані НКВДистами за те, що просто людина людині тихенько сказала щось на вухо. Тому треба ці фольклорні твори сприймати як вияв героїзму, народного опору. Бо людина ціною власного життя чи свободи співала, розказувала, поширювала. Це були анекдоти, співомовки, і є дума про Голодомор, яку створив кобзар. Він теж поплатився за це життям.

Чому тема Голодомору у деяких відомих письменників, як от у Олеся  Гончара та Михайла Стельмаха, висвітлена натяками, а в творах інших письменників, зокрема Василя Барки, Уласа Самчука, звучить відкрито?

– Я б поділив письменників на групи. Одна група – це так звані українотеренні письменники, тобто ті, які залишилися в радянській Україні, і зрозуміло, що все це було заборонено. І друга група – ті, які опинилися в діаспорі, де все було відкрито, дозволено, і  вони спокійно про це писали. Людям це боліло, вони це пережили, бачили і хотіли донести до світу цю трагедію. А по-іншому було в тих письменників, які залишилися під комуністичним режимом. Всі розуміли, що тема заборонена. І хтось писав про село так, як вимагала влада. Наприклад,  найбагатший радянський письменник Олександр Корнійчук із Христинівки. Він писав, що село щасливе, багате, люди їздять на велосипедах, слухають грамофон, столи ломляться від їжі. Він був зрадником, прислужник того режиму. І, на жаль, тих продажних шкур було найбільше серед наших тодішніх офіційних письменників. Саме їм Василь Симоненко присвятив вірш «47 рік». Інші письменники намагалися зберегти совість і при цьому залишитись офіційним письменником. Серед таких Гончар, Стельмах. Їх геть було небагато, бо складно було балансувати. Наприклад,Стельмах написавши «Чотири броди», де найбільше йдеться про Голодомор. У одному епізоді вмирає заслужена ланкова з голоду і їй кладуть у домовину її трудодні. Через цей епізод офіційний герой соціалістичної праці із усіма нагородами, регаліями, лауреат сталінської, ленінської і всіх можливих премій цей роман не міг видати дванадцять років. Також була серед українотеренних письменників ще одна група людей, які писали практично правду. І за це одержали табори, переслідування та  цькування. Їхні твори не друкували. Це такі, як Антоненко-Давидович, Феодосій Роговий, Василь Захарченко.

Як можна пояснити, що після Голодомору та Другої світової війни була втрачена традиція багатодітності в українській сім’ї?

– Є два пояснення. Перше: найбільші родини – у народів, які перебувають у загрозливому стані, тобто вимирання. Тоді спрацьовує механізм порятунку нації. В історії України  були завжди війни, голоди, репресії, пошесті. Тому у родині прапрабаби було сімнадцятеро дітей, але із них вижило семеро. Хтось хоч виживе. Коли народ цивілізований, економічно захищений, немає загрози – тим менше дітей. Наприклад, як у шведів чи норвежців. І друге: спрацював ефект трьох голодів – 1921, 1933, 1947 років.  Батькам було  страшно ховати дітей. Після того люди стали боятися заводити багатьох дітей. І сьогодні Україна вимирає. Якби не було Голодомору, наша нація була б удвічі більшою.

Українське село після цих страшних років перестало дзвінко співати, адже до початку 1930-х років українці славилися співами пісень у повсякденності. Чому так сталося?

– Це не зразу відбулося. Дуже важко було задушити нашу пісню. Співочість українців – це люди зібралися за столом – співають, йдуть на роботу по вулиці – співають. Шевченко про це пише у вірші «Садок вишневий коло хати». Це відходило поступово. Це пов’язували не тільки з одним Голодомором. Це всі три голоди були такими жахливими ударами. А у 1933-му українській нації немов перебили хребет. Ми вижили, але поки не повернулися на сто відсотків до повноцінного життя. Зараз наша нація – духовна каліка.

Чи суспільство вже усвідомило наслідки Голодомору?

– Ні, хоча у останні роки дуже багато зроблено. Багато зробив президент Ющенко, щоб нарешті ця трагедія повернулася до пам’яті українців і усього світу. Є пам’ятники, Книги пам’яті, відзначаємо роковини. Але, як правило, ці всі відзначення йдуть від влади до народу, а не від народу до влади. Влада закликає прийти, і йдуть люди, яких просто традиційно пригнали. Про Голодомор наче люди знають. У школах, в університетах розповідають. Але цього мало. До багатьох не дійшло, що це особиста трагедія кожного. Сподіваюся, з часом  це усвідомлення прийде. Зараз Україна має зробити три найважливіші кроки. Перший – повинна матеріально підтримати тих людей, які пережили Голодомор 1933-го року, як тих, хто пережив Другу світову. З кожним роком їх стає менше. І це була б велика пошана до тих людей і визнання їхнього горя. Друге – Україна має на міжнародному рівні домагатись визнання Голодомору геноцидом. При Ющенкові це почало робитися, але далі загальмувалося. Тут треба рівнятись на євреїв, які домоглися того, що весь світ знає, що таке Голокост. І третє – в Україні повинен бути засуджений комуністичний режим на рівні з фашистським і нацистським. Має бути такий же Нюрнберзький процес, який би показав на прикладі документів, фактів, цифр,  що цей режим антилюдський. Він на рівні з гітлерівським має бути заборонений і ніколи ніде не відтворюваний.

Інтерв’ю записав :  Андрій ЛИТВИНОВ

Фото:   Анна СЕРЬОЖЕНКОВА

 

 

Поширити:
Facebook
Twitter
Email
RSS

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *