-6.3 C
Korsun'-Shevchenkivs'kyy
25 Січня, Вівторок

НАС ПОЄДНАЛА СМЕРТЬ ЗАРАДИ ЖИТТЯ. Тетяна Перетятько — про Сергія Риженка та його однодумців, які перетворили лікарню ім. Мечникова в «місто милосердя»

АКТУАЛЬНО

СБУ: за хвилею псевдомінувань по всій країні стоїть РФ, яка намагається розхитати ситуацію в Україні зсередини

Спецслужби РФ активно використовують псевдомінування об’єктів соціальної сфери та критичної інфраструктури, як один із елементів гібридної війни для посилення...

На Водохреще можлива провокація в зоні ООС у Донецькій області

Як стало відомо Центру стратегічних комунікацій, 19 січня окупаційні війська готують обстріл вірян під час водохрещення на ставку «Цегляний»...

Суд засудив до позбавлення волі чоловіка за злісне ухиляння від сплати аліментів

За принципової позиції прокурорів Корсунь-Шевченківського відділу Смілянської окружної прокуратури суд засудив до реальної міри покарання чоловіка за вчинення кримінального...
Надросся
Надросся
Надросся Online - інтернет-ресурс громадсько-політичної газети Корсунь-Шевченківщини "Надросся". Лише свіжі та актуальні новини району, розгляд проблемних питань в суспільному житті, приватні оголошення, корисні поради, привітання та багато іншого.

Сьогодні, на жаль, ми частіше бачимо, чуємо і читаємо про нелюдів, які нівечать і віднімають у нас життя, і набагато рідше — про тих, хто їх повертає. Робить світ кращим, добрішим, світлішим і мудрішим. Автора і героя цих заміток знову звела разом смерть заради рятування людських життів. Як це сталося — в спогадах та роздумах волонтера, голови ГО «Солдатські матері Корсунщини» Тетяни Перетятько.

 МАТЕРИНСЬКА ТРАГЕДІЯ

Мій син Роман Сокуренко, позивний «Сокіл», служив добровольцем у батальйоні «Азов». 10 серпня 2014 року під Іловайськом він був тяжко поранений, коли витягував з поля бою двох своїх побратимів — журналіста «Березу» і «Світляка». Куля снайпера прошила синові черево. Характер поранення був не сумісний з життям, але він так хотів жити, що смерть відступила. Його відвезли до Старобешівської лікарні, де прооперували.

Коли мені повідомили про поранення, я вскочила в машину в чому була на той момент, і Ромчині побратими з Корсуні, котрі знаходились на той час у відпустці, повезли мене в розташування частини. Лише на другий день нам дали дозвіл на виїзд до лікарні. Окрім мого Ромки, там були ще два поранених бійці, і коли вислали по нас голікоптера, забрали всіх хлопців разом.

На аеродромі у Дніпрі поранених чекали машини «швидкої допомоги». Хтось  запитав, чи це той боєць, що витягав журналіста? Хлопців завантажили в машину і повезли в лікарню ім. Мечникова. Ромчика відразу забрали в операційну, а я лишилася у волонтерській — без одягу і фінансів, у чужому місті, де не було ні родичів, ні знайомих. Сиділа на дивані, обнявши голову руками. Відчувала себе такою безпомічною, спустошеною. Від сліз не бачила нікого і нічого. То був стогін, туга душі!

Та ось хтось присів поруч — людина у білому халаті поклала руку на коліно і тихенько запитала, чи я не голодна? В моїх очах чоловік, певно, побачив подив, бо запитав: «Ти мене не впізнала?» Звісно, не впізнала — три десятки років зробили свою справу… Так відбулася наша зустріч з головлікарем.

З Сергієм Риженком ми проживали в одному місті Корсуні-Шевченківському. Закінчили в один рік школу — в 1980-му: я — СШ №1, він — СШ №5. Познайомились на якихось спортивних змаганнях між учнями шкіл, на предметних олімпіадах. Жили у різних кінцях міста, та й школи були далеко одна від одної. Після випускного не бачились більше 30 років, хоча чула, що він закінчив медичний вуз і працював у Києві. Але що потрапив до Дніпра і став головним лікарем лікарні ім. Мечникова — не знала. Це була наша перша зустріч після випускних свят.

Потім два тижні у лікарні. Майже 16 операцій. Кожна перев’язка закінчувалася операцією. І щодня о 6 годині ранку відчинялись двері реанімації, і він особисто підходив до кожного пораненого бійця, вітався і тиснув їм руки, жартував і цікавився, як хто спав, кому що снилося…

Таке ставлення Сергія було не лише до мого Ромчика, а й до всіх поранених. Я це бачила, бо майже постійно була біля сина. Потім нас відправили до Києва, в інститут Шалімова. Наступним був шпиталь Бундесверу в місті Ульм в Німеччині. Там мій син помер. Не змогли врятувати…

Але зв’язок з Сергієм я не втратила. Він завжди себе картав: якби Ромчик лишився у нього в лікарні, могло бути по-іншому. Я слухала, плакала і дивувались. Адже найкращі німецькі лікарі винесли безапеляційний вирок, що з таким характером поранення шанси вижити нульові, півгодини максимум. Але його бажання допомогти моєму синові виходило за межі здорового глузду.

Зараз нас об’єднує спільна мета — допомога іншим пораненим хлопцям. Я волонтер, опікуюсь пораненими бійцями. Голова ГО «Солдатські матері Корсунщини». Українці, які допомагали моєму синові в Німеччині, стали нашими хорошими друзями і волонтерами. Висилають різну допомогу і опікуються нашими бійцями, які перебувають там на лікуванні.

В свою чергу, корсунці шиють подушки підшийні, набиті гречаною лузгою, збирають кошти, ми закуповуємо на них ліки і зондове харчування. Я відвожу все це у Дніпро особисто… Звісно зараз рідше, а в 2014-15 роках возила допомогу два рази на місяць. І кожного разу зустрічав мене Сергій, за винятком відряджень.

Біль за хлопців і прагнення допомогти їм у біді стали нашою спільною турботою. А ще я багато думала, звідки у Сергія Риженка та переконаність, що залишися мій Ромка в Мечникова, міг би вижити, навіть незважаючи на ухвалений німцями вирок. Відповідь я побачила своїми очима під час перебування в лікарні і численних зустрічей з пораненими бійцями, знайшла на його сторіночці у Фейсбуці та публікаціях про це «місто милосердя», як називають тут цю лікарню майбутнього. Наведу лише кілька моментів, що особливо мене вразили.

 

ПРО НАГОРОДИ І ЗВАННЯ

Їх у доктора медичних наук, професора, заслуженого лікаря України Сергія Риженка багато. Нагадаю лише про одну – вручення премії «Людина року-2014». Це звання Сергію Анатолійовичу присвоїли не лише за щоденний порятунок поранених бійців, але й за організацію проекту «Медсанбат» (тренінг для медиків, що проходять службу в зоні АТО), і за ведення сторіночки у Фейсбуці, на якій доктор активно інформує  про фізичний і моральний стан захисників країни.

Безумовно, йому було приємно, але з цього приводу Риженко мав свою думку.

— Я вважаю людиною року простого солдатика років 20, з української глибинки, який добровольцем, з патріотичних міркувань пішов в АТО. Там він мужньо переніс вогкість і обмороження, нестачу їжі і води, витерпів вошей, коросту і поранення… Це збірний образ з тих хлопців, яких ми рятуємо. Моє головне послання засновникам високого звання і всім, від кого це залежить, — закінчить війну на землі і в умах! – підкреслює лікар.

І це, на мій погляд, не просто слова, а крик душі, реакція на побачене і осмислене…

 

ОСКАЛ ВІЙНИ І ДИВО ЗЦІЛЕННЯ

«Десятки молодих душ в Іловайському котлі, чиїсь сини, татусі, брати, онуки щодня поповнювали лави Небесного Легіону, — пише правозахисник Василь Нагорний. – Старенька бабця якось мені сказала, що в ті дні Ангели не встигали на Небі приймати наших хлопчиків, і ті ставали в чергу… Десь в цей час четверо незнайомих бійців телефонували мені і прощалися, просили передати їхнім матерям, дружинам, що люблять їх. Згодом передзвонили лише двоє».

Я читала ці рядки, плакала та згадувала мого Ромцю…

Першими в Мечникова з Іловайського котла були доставлені 150 важких поранених. Бортами, вантажівками, автобусами, поїздами, реанімобилями. Вони стікалися сюди після важких поранень і довгих тяжких днів перебування без медичної допомоги. Всі – від санітарочки до провідних професорів – разом з волонтерами були тут. Війна змінила їх життя. Цінності стали іншими. Наскільки важка ця кривава реальність, можна судити по наступному епізоду:

«13 жовтня 2014 року. Під час вранішнього обходу поранених із зони АТО військовий аташе Швеції, який брав у ньому участь, втратив свідомість під враженням спілкування з 19-річним пораненим бійцем. Реаніматологи йому надавали допомогу на сусідньому ліжку. Цей обхід він запам’ятає на все життя», — написав тоді Сергій Риженко.

* * *

За роки роботи доктор бачив усяке, але потерпілі на війні шокують навіть загартованих лікарів.

— Хлопець поступив з пораненнями в живіт, потилицю, одну ногу відірвало, другу довелося ампутувати. Привозять солдатів з розбитими головами і відкритими фрагментами мозку; був десантник, якому товариш на полі бою примотав лейкопластиром ногу, що відірвалася; дістають з машини солдата з кульовим пораненням в живіт, а за ним тягнуться петлі кишечника. Особливо в’їдався запах війни – специфічний запах обпаленого металу. Він б’є в ніс, коли привозять відразу багато поранених. А колір війни – брудно-червоний: колір крові і сіро-коричневого прибитого, прилиплого до тіла пилу, — додає Риженко.

*   *   *

Предмет особливої гордості мечниковців – такі пацієнти, як боєць 93-ї бригади з позивним «Титановий Джексон». У лікарню 25-річного кулеметника Євгенія Терехова привезли у безнадійному стані – з роздробленим черепом і буквально нашпигованого осколками, один з яких застряг в двох міліметрах від головної мозкової артерії. З голови і тіла пацієнта, що знаходився в комі, хірурги витягнули 83 (!) металеві предмети, 30 ще залишилося, а зруйновану лобову частину довелося закрити титановою пластиною.

Женя після виписки балотувався в мери Павлограду, зайняв друге місце, став начальником управління з питань АТО мерії Дніпра, а нещодавно одружився на співачці Наталці Карпі.

«Коли смертельно поранені люди стають на ноги, я починаю вірити в диво», — зізнався Сергій Риженко. Такі події Сергій Анатолійович приймає настільки близько до серця, немов йдеться про його дітей. Так, на одному з міських заходів, де були присутніми обоє, лікар і його пацієнт кинулися на сцені в обійми один одного.

, НАС ПОЄДНАЛА СМЕРТЬ ЗАРАДИ ЖИТТЯ. Тетяна Перетятько — про Сергія Риженка  та його однодумців, які перетворили лікарню ім. Мечникова в «місто милосердя», Надросся Online

ПРО КОЛЕГ З ЛЮБОВ’Ю

Багатьох вражає, з якими розумінням тяжкості покладеної на себе місії, повагою і любов’ю говорить головлікар про своїх підлеглих: «Для нас кожен пацієнт, я б сказав, розрив душі. Після доби чергування, десяти годин в операційній здоровий міцний чоловік сидить в ординаторській і плаче, обхопивши голову руками, — згадує Сергій Анатолійович. – І я розумію, що не лише ми допомагаємо пораненим, але і вони нам дають зрозуміти, що таке мужність, що таке щастя. Коли виживають, незважаючи ні на що».

І це, дійсно, подвиг. Кажу як мати, що втратила сина на цій триклятій війні. З травня 2014-го тутешнім медикам немає спокою, навантаження неймовірне. Були дні, коли хірурги, травматологи, анестезіологи по четверо діб не могли піти додому. «Головне в таких випадках — не здригнутися», — вважає Іван Жердєв, легендарний хірург-травматолог Мечникова.

Їх знають і поважають багато хто. І тільки головний лікар клініки професор Сергій Риженко, як правило, залишався в тіні своїх підлеглих, просто забезпечуючи їм найкращі умови для роботи. Але неможливо представити, щоб складний шлях від звичайної лікарні до головного форпосту прифронтової медицини за такий короткий час лікарня змогла б пройти без цієї спокійної усмішливої людини з тихим голосом.

 

«РЕПУТАЦІЯ – КРАЩА ДЛЯ НАС НАГОРОДА»

За три роки війни дніпровська лікарня імені Мечникова перетворилася на головний прифронтовий госпіталь, медики якого повернули до життя більше двох тисяч важких, а іноді і безнадійних пацієнтів. Все це я бачила своїми очами.

«До нас з передової доставляють тільки найважчих поранених – тих, кого дуже важко врятувати. Інших лікують в Маріуполі, везуть в госпіталі Києва і Харкова. Більшість пацієнтів мають по декілька мінно-вибухових поранень, кожне з яких, по суті, смертельне. Але бійці, яких привозять в Дніпро, розуміють: в Мечникова вони потрапили не тому, що безнадійні, а для того, щоб жити. Така репутація лікарні серед військових – краща для нас нагорода», – відмічає головлікар.

 

СПАСИБІ ЗА ПОДВИГ, СЕРГІЮ АНАТОЛІЙОВИЧУ!

У головлікаря Риженка колосальний управлінський досвід: багато років він був головним санітарним лікарем області, а потім – і усієї України в статусі першого заступника міністра охорони здоров’я. Сергій Риженко багато подорожує по світу і знайомиться з досвідом європейських колег. Так що йому є з чим порівнювати.

«Так сталося, — наголосив Сергій Анатолійович на недавньому форумі травматологів світового рівня, який відбувся в Дніпрі, — що війна змусила нас забути про звання і титули, і змусила сказати один одному правду. Правду, яка показала, хто є хто. Правда в тому, що медицина не лише цивільна, але і військова, виявилася абсолютно не готова до війни.

Для порятунку пораненого недостатньо бути академічним ученим, треба бути справжнім окопним практиком, мобільним, навченим, і з болем за кожного героя. 3,5 року назад ми усвідомлювали це, щодня, кожну мить, кожного разу, зустрічаючи борт з важкопораненими героями. Тільки у Дніпрі через військовий госпіталь і лікарню Мечникова пройшло 14,5 тис. найважчих поранених.

На нашій базі в найкоротший строк сформувався найбільший операційний майданчик для найважчих поранених в Україні. На сьогодні також ми маємо найбільший в Європі досвід лікування бойової, стрілецької, міновзривної травми. Саме у Дніпрі закладаються основи сучасної військової медицини, тут народжується безсмертна істина, що війна – це травматична епідемія».

На сьогодні легкі і середні поранення лікують військові, в Мечникова потрапляють тільки украй важкі бійці, термінальні, яким потрібні екстрені операції. 80% з них пройшли через реанімаційні зали, за цей час виконані 3,5 тис. екстрених операцій. При цьому за час АТО із понад двох з половиною тисяч важких поранених не змогли врятувати двадцять – тих, кого привезли вже в стані клінічної смерті.

Винятково завдяки професіоналізму мечниковців, помноженому, напевно, на справжнє диво, лікарні вдається залишатися на рівні однопроцентного показника смертності. 99 відсотків врятованих під час війни – унікальний навіть за європейськими мірками показник. Чи узяти, приміром, відсоток одужання після міновзривних поранень. У НАТО він складає близько 80%, в Мечникова – більше 90!

Для порятунку поранених тут задіяні усі структурні підрозділи. Понад 150 лікарів оперують в цілодобовому режимі, виконують складні операції. Травматологи за цей час запобігли ампутаціям тисячі кінцівок.

Спасибі Вам і керованому вами колективу за цей подвиг, Сергію Анатолійовичу, від мене і усіх матерів, жінок і дітей, яким ви повернули синів, чоловіків, батьків! Від імені всієї України! А також вашій мамі, яка народила такого талановитого і чудового сина, котрий щодня творить диво зцілення.

Тетяна ПЕРЕТЯТЬКО,

волонтер, голова ГО

«Солдатські матері Корсунщини»

- Реклама -

КОМЕНТУВАТИ

Введіть свій коментар!
Введіть своє ім'я

- Реклама -

ОСТАННІ ПУБЛІКАЦІЇ

СБУ: за хвилею псевдомінувань по всій країні стоїть РФ, яка намагається розхитати ситуацію в Україні зсередини

Спецслужби РФ активно використовують псевдомінування об’єктів соціальної сфери та критичної інфраструктури, як один із елементів гібридної війни для посилення...

На Водохреще можлива провокація в зоні ООС у Донецькій області

Як стало відомо Центру стратегічних комунікацій, 19 січня окупаційні війська готують обстріл вірян під час водохрещення на ставку «Цегляний» у Петровському районі Донецька. Метою...

Суд засудив до позбавлення волі чоловіка за злісне ухиляння від сплати аліментів

За принципової позиції прокурорів Корсунь-Шевченківського відділу Смілянської окружної прокуратури суд засудив до реальної міри покарання чоловіка за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст....

Прокуратура через суд вимагає стягнути з приватного товариства безпідставно збережених коштів плати за землю

Ухвалою Господарського суду Черкаської області відкрито провадження у справі за позовом Смілянської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Корсунь-Шевченківської міської ради до приватного...

СБУ: Росія “розгойдує” українське суспільство

Поки світ обговорює можливість нового вторгнення Росії в Україну та аналізує нарощування зброї на кордоні, Росія прямо зараз здійснює операцію по дестабілізації нашої держави....
- реклама -

СХОЖІ ПУБЛІКАЦІЇ

- Реклама -