13.2 C
Korsun'-Shevchenkivs'kyy
01 Жовтня, Четвер

НАС ПОЄДНАЛА СМЕРТЬ ЗАРАДИ ЖИТТЯ. Тетяна Перетятько — про Сергія Риженка та його однодумців, які перетворили лікарню ім. Мечникова в «місто милосердя»

АКТУАЛЬНО

Випробування загартовують характер: каратисти СК «Дельта» позмагались у масштабному турнірі

Майже вісімсот борців позмагалися у Відкритому чемпіонаті Полтавської області з карате, що відбувся 25 – 26 вересня у місті...

Конференція міської партійної організації ПП «Нова політика»

Корсунь-Шевченківська міська партійна організація Політичної партії «Нова політика» повідомляє про те, що 23 вересня 2020 року відбудеться конференція міської партійної...

Коронавірусна інфекція в Корсуні: зберігаються стрімка динаміка зростання і «жовта» зона

Коронавірусний сплеск, який зараз фіксується по всій країні, і в Корсунь-Шевченківському районі зберігає тенденцію до зростання. Кожен новий тиждень...
Надросся
Надросся
Надросся Online - інтернет-ресурс громадсько-політичної газети Корсунь-Шевченківщини "Надросся". Лише свіжі та актуальні новини району, розгляд проблемних питань в суспільному житті, приватні оголошення, корисні поради, привітання та багато іншого.

Сьогодні, на жаль, ми частіше бачимо, чуємо і читаємо про нелюдів, які нівечать і віднімають у нас життя, і набагато рідше — про тих, хто їх повертає. Робить світ кращим, добрішим, світлішим і мудрішим. Автора і героя цих заміток знову звела разом смерть заради рятування людських життів. Як це сталося — в спогадах та роздумах волонтера, голови ГО «Солдатські матері Корсунщини» Тетяни Перетятько.

 МАТЕРИНСЬКА ТРАГЕДІЯ

Мій син Роман Сокуренко, позивний «Сокіл», служив добровольцем у батальйоні «Азов». 10 серпня 2014 року під Іловайськом він був тяжко поранений, коли витягував з поля бою двох своїх побратимів — журналіста «Березу» і «Світляка». Куля снайпера прошила синові черево. Характер поранення був не сумісний з життям, але він так хотів жити, що смерть відступила. Його відвезли до Старобешівської лікарні, де прооперували.

Коли мені повідомили про поранення, я вскочила в машину в чому була на той момент, і Ромчині побратими з Корсуні, котрі знаходились на той час у відпустці, повезли мене в розташування частини. Лише на другий день нам дали дозвіл на виїзд до лікарні. Окрім мого Ромки, там були ще два поранених бійці, і коли вислали по нас голікоптера, забрали всіх хлопців разом.

На аеродромі у Дніпрі поранених чекали машини «швидкої допомоги». Хтось  запитав, чи це той боєць, що витягав журналіста? Хлопців завантажили в машину і повезли в лікарню ім. Мечникова. Ромчика відразу забрали в операційну, а я лишилася у волонтерській — без одягу і фінансів, у чужому місті, де не було ні родичів, ні знайомих. Сиділа на дивані, обнявши голову руками. Відчувала себе такою безпомічною, спустошеною. Від сліз не бачила нікого і нічого. То був стогін, туга душі!

Та ось хтось присів поруч — людина у білому халаті поклала руку на коліно і тихенько запитала, чи я не голодна? В моїх очах чоловік, певно, побачив подив, бо запитав: «Ти мене не впізнала?» Звісно, не впізнала — три десятки років зробили свою справу… Так відбулася наша зустріч з головлікарем.

З Сергієм Риженком ми проживали в одному місті Корсуні-Шевченківському. Закінчили в один рік школу — в 1980-му: я — СШ №1, він — СШ №5. Познайомились на якихось спортивних змаганнях між учнями шкіл, на предметних олімпіадах. Жили у різних кінцях міста, та й школи були далеко одна від одної. Після випускного не бачились більше 30 років, хоча чула, що він закінчив медичний вуз і працював у Києві. Але що потрапив до Дніпра і став головним лікарем лікарні ім. Мечникова — не знала. Це була наша перша зустріч після випускних свят.

Потім два тижні у лікарні. Майже 16 операцій. Кожна перев’язка закінчувалася операцією. І щодня о 6 годині ранку відчинялись двері реанімації, і він особисто підходив до кожного пораненого бійця, вітався і тиснув їм руки, жартував і цікавився, як хто спав, кому що снилося…

Таке ставлення Сергія було не лише до мого Ромчика, а й до всіх поранених. Я це бачила, бо майже постійно була біля сина. Потім нас відправили до Києва, в інститут Шалімова. Наступним був шпиталь Бундесверу в місті Ульм в Німеччині. Там мій син помер. Не змогли врятувати…

Але зв’язок з Сергієм я не втратила. Він завжди себе картав: якби Ромчик лишився у нього в лікарні, могло бути по-іншому. Я слухала, плакала і дивувались. Адже найкращі німецькі лікарі винесли безапеляційний вирок, що з таким характером поранення шанси вижити нульові, півгодини максимум. Але його бажання допомогти моєму синові виходило за межі здорового глузду.

Зараз нас об’єднує спільна мета — допомога іншим пораненим хлопцям. Я волонтер, опікуюсь пораненими бійцями. Голова ГО «Солдатські матері Корсунщини». Українці, які допомагали моєму синові в Німеччині, стали нашими хорошими друзями і волонтерами. Висилають різну допомогу і опікуються нашими бійцями, які перебувають там на лікуванні.

В свою чергу, корсунці шиють подушки підшийні, набиті гречаною лузгою, збирають кошти, ми закуповуємо на них ліки і зондове харчування. Я відвожу все це у Дніпро особисто… Звісно зараз рідше, а в 2014-15 роках возила допомогу два рази на місяць. І кожного разу зустрічав мене Сергій, за винятком відряджень.

Біль за хлопців і прагнення допомогти їм у біді стали нашою спільною турботою. А ще я багато думала, звідки у Сергія Риженка та переконаність, що залишися мій Ромка в Мечникова, міг би вижити, навіть незважаючи на ухвалений німцями вирок. Відповідь я побачила своїми очима під час перебування в лікарні і численних зустрічей з пораненими бійцями, знайшла на його сторіночці у Фейсбуці та публікаціях про це «місто милосердя», як називають тут цю лікарню майбутнього. Наведу лише кілька моментів, що особливо мене вразили.

 

ПРО НАГОРОДИ І ЗВАННЯ

Їх у доктора медичних наук, професора, заслуженого лікаря України Сергія Риженка багато. Нагадаю лише про одну – вручення премії «Людина року-2014». Це звання Сергію Анатолійовичу присвоїли не лише за щоденний порятунок поранених бійців, але й за організацію проекту «Медсанбат» (тренінг для медиків, що проходять службу в зоні АТО), і за ведення сторіночки у Фейсбуці, на якій доктор активно інформує  про фізичний і моральний стан захисників країни.

Безумовно, йому було приємно, але з цього приводу Риженко мав свою думку.

— Я вважаю людиною року простого солдатика років 20, з української глибинки, який добровольцем, з патріотичних міркувань пішов в АТО. Там він мужньо переніс вогкість і обмороження, нестачу їжі і води, витерпів вошей, коросту і поранення… Це збірний образ з тих хлопців, яких ми рятуємо. Моє головне послання засновникам високого звання і всім, від кого це залежить, — закінчить війну на землі і в умах! – підкреслює лікар.

І це, на мій погляд, не просто слова, а крик душі, реакція на побачене і осмислене…

 

ОСКАЛ ВІЙНИ І ДИВО ЗЦІЛЕННЯ

«Десятки молодих душ в Іловайському котлі, чиїсь сини, татусі, брати, онуки щодня поповнювали лави Небесного Легіону, — пише правозахисник Василь Нагорний. – Старенька бабця якось мені сказала, що в ті дні Ангели не встигали на Небі приймати наших хлопчиків, і ті ставали в чергу… Десь в цей час четверо незнайомих бійців телефонували мені і прощалися, просили передати їхнім матерям, дружинам, що люблять їх. Згодом передзвонили лише двоє».

Я читала ці рядки, плакала та згадувала мого Ромцю…

Першими в Мечникова з Іловайського котла були доставлені 150 важких поранених. Бортами, вантажівками, автобусами, поїздами, реанімобилями. Вони стікалися сюди після важких поранень і довгих тяжких днів перебування без медичної допомоги. Всі – від санітарочки до провідних професорів – разом з волонтерами були тут. Війна змінила їх життя. Цінності стали іншими. Наскільки важка ця кривава реальність, можна судити по наступному епізоду:

«13 жовтня 2014 року. Під час вранішнього обходу поранених із зони АТО військовий аташе Швеції, який брав у ньому участь, втратив свідомість під враженням спілкування з 19-річним пораненим бійцем. Реаніматологи йому надавали допомогу на сусідньому ліжку. Цей обхід він запам’ятає на все життя», — написав тоді Сергій Риженко.

* * *

За роки роботи доктор бачив усяке, але потерпілі на війні шокують навіть загартованих лікарів.

— Хлопець поступив з пораненнями в живіт, потилицю, одну ногу відірвало, другу довелося ампутувати. Привозять солдатів з розбитими головами і відкритими фрагментами мозку; був десантник, якому товариш на полі бою примотав лейкопластиром ногу, що відірвалася; дістають з машини солдата з кульовим пораненням в живіт, а за ним тягнуться петлі кишечника. Особливо в’їдався запах війни – специфічний запах обпаленого металу. Він б’є в ніс, коли привозять відразу багато поранених. А колір війни – брудно-червоний: колір крові і сіро-коричневого прибитого, прилиплого до тіла пилу, — додає Риженко.

*   *   *

Предмет особливої гордості мечниковців – такі пацієнти, як боєць 93-ї бригади з позивним «Титановий Джексон». У лікарню 25-річного кулеметника Євгенія Терехова привезли у безнадійному стані – з роздробленим черепом і буквально нашпигованого осколками, один з яких застряг в двох міліметрах від головної мозкової артерії. З голови і тіла пацієнта, що знаходився в комі, хірурги витягнули 83 (!) металеві предмети, 30 ще залишилося, а зруйновану лобову частину довелося закрити титановою пластиною.

Женя після виписки балотувався в мери Павлограду, зайняв друге місце, став начальником управління з питань АТО мерії Дніпра, а нещодавно одружився на співачці Наталці Карпі.

«Коли смертельно поранені люди стають на ноги, я починаю вірити в диво», — зізнався Сергій Риженко. Такі події Сергій Анатолійович приймає настільки близько до серця, немов йдеться про його дітей. Так, на одному з міських заходів, де були присутніми обоє, лікар і його пацієнт кинулися на сцені в обійми один одного.

, НАС ПОЄДНАЛА СМЕРТЬ ЗАРАДИ ЖИТТЯ. Тетяна Перетятько — про Сергія Риженка  та його однодумців, які перетворили лікарню ім. Мечникова в «місто милосердя», Надросся Online

ПРО КОЛЕГ З ЛЮБОВ’Ю

Багатьох вражає, з якими розумінням тяжкості покладеної на себе місії, повагою і любов’ю говорить головлікар про своїх підлеглих: «Для нас кожен пацієнт, я б сказав, розрив душі. Після доби чергування, десяти годин в операційній здоровий міцний чоловік сидить в ординаторській і плаче, обхопивши голову руками, — згадує Сергій Анатолійович. – І я розумію, що не лише ми допомагаємо пораненим, але і вони нам дають зрозуміти, що таке мужність, що таке щастя. Коли виживають, незважаючи ні на що».

І це, дійсно, подвиг. Кажу як мати, що втратила сина на цій триклятій війні. З травня 2014-го тутешнім медикам немає спокою, навантаження неймовірне. Були дні, коли хірурги, травматологи, анестезіологи по четверо діб не могли піти додому. «Головне в таких випадках — не здригнутися», — вважає Іван Жердєв, легендарний хірург-травматолог Мечникова.

Їх знають і поважають багато хто. І тільки головний лікар клініки професор Сергій Риженко, як правило, залишався в тіні своїх підлеглих, просто забезпечуючи їм найкращі умови для роботи. Але неможливо представити, щоб складний шлях від звичайної лікарні до головного форпосту прифронтової медицини за такий короткий час лікарня змогла б пройти без цієї спокійної усмішливої людини з тихим голосом.

 

«РЕПУТАЦІЯ – КРАЩА ДЛЯ НАС НАГОРОДА»

За три роки війни дніпровська лікарня імені Мечникова перетворилася на головний прифронтовий госпіталь, медики якого повернули до життя більше двох тисяч важких, а іноді і безнадійних пацієнтів. Все це я бачила своїми очами.

«До нас з передової доставляють тільки найважчих поранених – тих, кого дуже важко врятувати. Інших лікують в Маріуполі, везуть в госпіталі Києва і Харкова. Більшість пацієнтів мають по декілька мінно-вибухових поранень, кожне з яких, по суті, смертельне. Але бійці, яких привозять в Дніпро, розуміють: в Мечникова вони потрапили не тому, що безнадійні, а для того, щоб жити. Така репутація лікарні серед військових – краща для нас нагорода», – відмічає головлікар.

 

СПАСИБІ ЗА ПОДВИГ, СЕРГІЮ АНАТОЛІЙОВИЧУ!

У головлікаря Риженка колосальний управлінський досвід: багато років він був головним санітарним лікарем області, а потім – і усієї України в статусі першого заступника міністра охорони здоров’я. Сергій Риженко багато подорожує по світу і знайомиться з досвідом європейських колег. Так що йому є з чим порівнювати.

«Так сталося, — наголосив Сергій Анатолійович на недавньому форумі травматологів світового рівня, який відбувся в Дніпрі, — що війна змусила нас забути про звання і титули, і змусила сказати один одному правду. Правду, яка показала, хто є хто. Правда в тому, що медицина не лише цивільна, але і військова, виявилася абсолютно не готова до війни.

Для порятунку пораненого недостатньо бути академічним ученим, треба бути справжнім окопним практиком, мобільним, навченим, і з болем за кожного героя. 3,5 року назад ми усвідомлювали це, щодня, кожну мить, кожного разу, зустрічаючи борт з важкопораненими героями. Тільки у Дніпрі через військовий госпіталь і лікарню Мечникова пройшло 14,5 тис. найважчих поранених.

На нашій базі в найкоротший строк сформувався найбільший операційний майданчик для найважчих поранених в Україні. На сьогодні також ми маємо найбільший в Європі досвід лікування бойової, стрілецької, міновзривної травми. Саме у Дніпрі закладаються основи сучасної військової медицини, тут народжується безсмертна істина, що війна – це травматична епідемія».

На сьогодні легкі і середні поранення лікують військові, в Мечникова потрапляють тільки украй важкі бійці, термінальні, яким потрібні екстрені операції. 80% з них пройшли через реанімаційні зали, за цей час виконані 3,5 тис. екстрених операцій. При цьому за час АТО із понад двох з половиною тисяч важких поранених не змогли врятувати двадцять – тих, кого привезли вже в стані клінічної смерті.

Винятково завдяки професіоналізму мечниковців, помноженому, напевно, на справжнє диво, лікарні вдається залишатися на рівні однопроцентного показника смертності. 99 відсотків врятованих під час війни – унікальний навіть за європейськими мірками показник. Чи узяти, приміром, відсоток одужання після міновзривних поранень. У НАТО він складає близько 80%, в Мечникова – більше 90!

Для порятунку поранених тут задіяні усі структурні підрозділи. Понад 150 лікарів оперують в цілодобовому режимі, виконують складні операції. Травматологи за цей час запобігли ампутаціям тисячі кінцівок.

Спасибі Вам і керованому вами колективу за цей подвиг, Сергію Анатолійовичу, від мене і усіх матерів, жінок і дітей, яким ви повернули синів, чоловіків, батьків! Від імені всієї України! А також вашій мамі, яка народила такого талановитого і чудового сина, котрий щодня творить диво зцілення.

Тетяна ПЕРЕТЯТЬКО,

волонтер, голова ГО

«Солдатські матері Корсунщини»

- Реклама -

КОМЕНТУВАТИ

Введіть свій коментар!
Введіть своє ім'я

- Реклама -

ОСТАННІ ПУБЛІКАЦІЇ

Випробування загартовують характер: каратисти СК «Дельта» позмагались у масштабному турнірі

Майже вісімсот борців позмагалися у Відкритому чемпіонаті Полтавської області з карате, що відбувся 25 – 26 вересня у місті...

Конференція міської партійної організації ПП «Нова політика»

Корсунь-Шевченківська міська партійна організація Політичної партії «Нова політика» повідомляє про те, що 23 вересня 2020 року відбудеться конференція міської партійної організації ПП «Нова політика» з...

Коронавірусна інфекція в Корсуні: зберігаються стрімка динаміка зростання і «жовта» зона

Коронавірусний сплеск, який зараз фіксується по всій країні, і в Корсунь-Шевченківському районі зберігає тенденцію до зростання. Кожен новий тиждень плюсує кількість хворих, передусім у...

Диким звірям розкидатимуть принади із вакциною проти сказу

Про це інформує Корсунь-Шевченківське районне управління Головного управління Держпродспоживслужби в Черкаській області. Так звана пероральна імунізація проти сказу повітряним методом передбачена для диких м’ясоїдних тварин...

У передвиборчу кампанію активізувались не тільки політики, а й… шахраї

Передвиборча кампанія, яка наразі стартувала, для шахраїв — черговий шанс поживитися, якого комбінатори не упускають. Нещодавно жителька міста, пенсіонерка повідомила редакції газети «Надросся», що невідомі...
- реклама -

СХОЖІ ПУБЛІКАЦІЇ

- Реклама -